Святкували Незалежність. Кожен по-своєму. Хтось стояв у живих ланцюгах людей у вишиванках, хтось стрибав під ритми концертів російськомовної попси, а хтось старанно порався на городі – бо видалася гарна тепла днина.
У кожного з нас своє бачення і сприйняття цієї події. От подумала, що з того часу минуло двадцять років – і внутрішньо здригнулася. Двадцять найкращих молодих років життя. І не було ще жодного року, щоб не доводилося стояти у бойовій стійці, піднявши правицю і ухиляючись від ударів. Кризи, дефолти, зміни влади, яка щоразу не виправдовує сподівань і зраджує національні інтереси разом з інтересами простої людини. Але як би не було складно в цій знекровленій розкраданням і брехнею країні, у цій державі умовної демократії, олігархічних кланів, гламурних бутиків і нескінченних секондхендів, мені ніколи, жодного разу, навіть у страшному сні не хотілося повернутися в радянське минуле, в систему, яка визначає місце людини-гвинтика з заліпленим пластиром ротом. Хоча б тому, що з незалежністю прийшло відчуття усвідомленого вибору і права мати свою думку.
(Ольга Івасюк, учениця 9 класу, м. Умань)
Я – Українка!
Я не ношу вишиванок і не вмію танцювати гопак, я не люблю сало і стіни моєї кімнати не завішані рушниками і портретами видатних українських поетів. І хоча свої перші слова я сказала російською мовою... Все ж таки, я – ГРОМАДЯНКА УКРАЇНИ.
Для мене це звучить гордо. І як би не лаяли нашу владу й людей, я люблю Україну. Я тут народилася, живу, навчаюся і їхати з України не збираюся. Тут знаходиться все, що мені дороге: рідні, друзі, школа... Тут народилися мої батьки. І нехай зараз наша країна переживає важкий час, я вірю, що все буде добре, не може нам вічно не щастити! А поки що я радію чистому блакитному небу, яскравому сонцю, родючій землі, рідним людям, гарним оцінкам у школі, спілкуванню із друзями.
(Дарія Щербина, учениця 5 класу, м. Красний Лиман, Одеська обл.)
Спостерігаючи за подіями останніх місяців у державі, намагаюся збагнути, чому ж ми ніяк не можемо жити краще? Що нам, українцям, для цього бракує? Є у нас золота земля, ми – народ працелюбний, душа українська – багата, щедра. То чому ж ми ніяк не можемо розбудувати свою країну? Кидаємося з одних крайнощів у інші та легко змінюємо свої переконання, відмовляючись від власних слів, обіцянок у найскрутніші для України хвилини, піднімаємо питання існування двох державних мов (але ж в дитини може бути лише одна мати?)...
(Анастасія Калюта, учениця 6 класу, Кіровоградська обл.)
Ідуть вкраїнськії раби
З девізом вічним: «Зароби!»
Через моря, ліси і гори,
Через російськії простори
На заробітки. Скрізь по світу
Доволі нашого є цвіту.
Та ні в Росії, ні в Канаді,
Ні в Білорусі нам не раді.
Та що поробиш, коли вдома
Старі батьки, і діти, й жони
Ледь-ледь копієчку збирають,
Роботи тут для них немає.
І кожен змалку добре знає,
Який на нього шлях чекає...»
(Наталія Тайстра, учениця 9 класу, с.Міжгір’я, Закарпатська обл.)
Я живу зі своєю бабусею, яку дуже люблю. Вона для мене і мама, і тато, і найкращий друг. У щоденній молитві, звертаючись до Всевишнього, я прошу для неї хоч трохи здоров’я, бо вона має хворе серце. Бабуся моя виростила п’ятьох дітей, серед них і мою маму. Мама не живе тепер з нами, бо вона на заробітках в Італії. Коли приїжджає у гості додому, то каже, що Італія дуже гарна, сонячна країна. Але для мене ця країна чужа, далека і зовсім не сонячна, бо вона забрала мою маму. Я щодня чекаю на неї, вона часто дзвонить додому, я чую її лагідний голос, але не бачу її добрих синіх очей.
…Коли я виросту і у мене буде сім’я, то ніколи не зможу залишити власних дітей напризволяще, бо сам знаю, як гірко бути змалку без тата.
…Хочу, щоб була справедливість, і щоб діти не поступали у ВУЗи за гроші, тому що з таких спеціалістів мало користі. Так каже моя бабуся. Та і, зрештою, я сам це розумію. Цінуватися повинні справжні знання, а не долари чи євро. Моя мама дуже добре вчилася колись у школі, але що з того вийшло? Абсолютно нічого. Вона поїхала в Італію у пошуках грошей для моєї кращої долі. Заради грошей вона багато терпить. Вона працює санітаркою у лікарні, доглядаючи хворих, піклуючись про них, їхнє здоров’я. Це несправедливо, це навіть образливо, що у своїй державі людина не має роботи, не може прогодувати одного сина і себе. Страшно також, коли молоді люди часто не можуть знайти місце праці після закінчення навчання. А як жити? Піти красти чи стати «бомжем»? Та це не вихід! Це – великий гріх перед Богом, перед собою і перед людьми.
(Валентин Жанський, учень 5 класу, с. Давидівці, Чернівецька обл.)
Ми, діти своєї вулиці, шануємо всі свята наших земляків, їхні традиції і звичаї. Ми живемо на одній землі, яка зветься Буковиною і входить до складу України. Як вода з крапельок, так наша держава складається з родин різних національностей. Тож маємо поважати один одного; бо ж «під одним небом ходимо», як кажуть старші люди. Одна земля, одне небо, і Бог над нами – один. Все так просто і ясно, що ясніше і бути не може. Тільки дивно, що дорослі цього не розуміють – розділились на партії, на віри, на національності. Ми так мало хочемо від дорослих: по-перше, щоб у світі був мир і не вмирали на війні діти або їхні батьки. По-друге, щоб нас не мучили у школі вчителі, а навчали, щоб не карали оцінками. По-третє, щоб дорослі нас розуміли і не втручались у наш світ дитинства (ми – діти – між собою розберемося самі). А від Уряду, Президента, Верховної Ради просимо створити такі умови в Україні, щоб наші батьки не виїздили на заробітки за кордон. Ми хочемо, щоб вони були з нами. Ми всі без батьків. Нас лишили на бабусь і дідусів.
(Юліанна Гаврилюк, 16 р., м. Вижниця, Чернівецька обл.)
Давайте разом зберемось в полі
Чи на майдані (аби на волі)
І запитаєм людей і Бога,
Чи нам потрібна якась підмога,
Щоб зрозуміти, чому Вкраїна
– Неначе прірва чи домовина:
По однім боці мільйони злиднів,
А ген по другім – маєтки видні,
Ліси й заводи, мільярди грошей.
Тож звідки криза, скажіть, хороші.
Аж от гукає Тарас до миру:
«Пора, братове, гострить сокиру!»
Сокира в Бога лежить віками.
Де ж наші Гонти з Залізняками?
Кругом, куди б не моргнули ви,
«Раби, подножки» і «грязь Москви».
І на гетьманів надії мало.
Вони посіли народне сало
І стережуть його, мов коти.
А щоб народ свій уберегти,
Немає в них і часу, й бюджету.
А про сокиру, Тарасе, де там...
Давно змудріли пани-гетьмани:
Вони тепер в нас – недоторканні.
Для себе пишуть самі закони,
Щоб в їх кишенях велись мільйони,
Їм літаки і на Канарах вілли.
Питаєш, правду куди поділи?
Сам знаєш дивний вкраїнський стан:
Бідняк працює – а гладша пан.
Хіба що, Боже, ти нас почуєш,
Усі трибуни їм заблокуєш,
Щоб не хвалили себе пихато,
А влаштували й народу свято.
Веди до правди свій люд, Тарасе.
Все подолаєм, коли ми разом.
(Олексій Кльокта, учень 11 класу Малобудищанської ЗОШ)
«Хочу, щоб Україна була за рівнем економіки серед світових лідерів; хочу, щоб хабарництво відійшло в минуле; хочу, щоб освіта і медицина були безкоштовними; хочу, щоб люди в метро й автобусах посміхались, бо вже не допікатиме питання, де заробити на хліб насущний і що обрати: заплатити квартплату чи купити ліки для хворої матері; хочу, щоб вулицями, як перекотиполе, не літали папірці від морозива й пакетики від анчоусів; хочу, щоб слово «податкова» не змушувало руки нервово тремтіти; хочу, щоб анекдоти про ДАІ стали неактуальними; хочу, щоб словосполучення «чесна влада» перестало бути оксимороном; хочу, щоб пам’ятники Леніну перекочували у музеї (звісно, не всі – лише кілька, для історії, щоб нащадки змогли колись «помилуватись») або були використані у якихось суспільно корисних проектах – як матеріал; хочу, щоб у кіосках з’явились жіночі журнали українською мовою; хочу, щоб, коли лунає Гімн, руку клали на серце не тому, що «так треба», а тому, що так відчувають...
Їх сотні, цих «хочу...». Моя власна утопія, мій варіант казки про Попелюшку, про чудесне перетворення України. Програма-максимум. Є й інша – програма-мінімум. Все просто: хочу, щоб люди перестали боятись завтрашнього дня. Бо знатимуть: в Україні він точно буде, завтрашній день, і будемо ми, українці, – вільні, заможні, щасливі. УКРАЇНСЬКІ».
Немає коментарів:
Дописати коментар